https://www.youtube.com/watch?v=DZTquDET4RQ LA STORIA DI IRINA A dicembre 2023 ho visitato alcune zone dell’Ucraina. Sono stato anche a Bucha e Irpin, luoghi tristemente famosi a causa delle atrocità commesse dall’esercito russo. Avevo ancora negli occhi quelle terribili immagini, che tutti i media avevano ampiamente diffuso e che mostravano decine di persone assassinate e i cadaveri abbandonati ai lati delle strade, molti con le mani legate dietro la schiena e che i soliti complottisti, anti-atlantisti, ex rivoluzionari nostalgici, giornalisti tifosi, prezzolati esperti di geopolitica e anche qualche rispettabile e stimato cronista, ne avevano messo in dubbio l’autenticità. Bucha è tornata ad una vita quasi “normale”. Se non fosse per il deposito di carri armati russi distrutti, che si incontra poco prima di arrivare in città e qualche check-point non presidiato è difficile percepire, a prima vista, l’orrore che il luogo ha vissuto. A questo ha rimediato Irina che quei momenti li ha vissuti sulla propria pelle. Ci siamo incontrati per caso: gli ho chiesto un’informazione e lei si è resa disponibile ad accompagnarmi e a raccontarmi la sua storia. Ci siamo visti per due giorni consecutivi e i suoi racconti confermavano ciò che è stato ampiamente raccontato dai mezzi d’informazione. E così… “…vedi quante cose sono solo fesserie”. Gli ho chiesto se potevo raccontare la sua storia. Ma poi ho pensato fosse meglio che la raccontasse lei in prima persona. Per cui riporto il racconto di Irina, tradotto e “aggiustato” per renderlo più comprensibile in italiano e la versione originale in ucraino. C’è poi qualche foto che documenta i danni ancora visibili a strutture, case e il monumento dedicato alle vittime nel cortile della chiesa di Sant’Andrea (uno dei luoghi in cui furono trovate fosse comuni); il link che riporta al mio sito e che comprende anche alcune foto, molto crude, quasi tutte già viste, che ho ripreso all’interno della chiesa che ospita una mostra sull’orrore di quei giorni. Nel racconto di Irina ci sono un paio di cose che, secondo me, è bene precisare: quando racconta dell’unguento che si spalmava sul corpo, forse non si capisce, ma era una misura antistupro. Quando è tornata a casa sua, casa che era stata utilizzata da un comandate russo, tra le altre cose, costui si è portato via tutti i vestiti del marito e gran parte dei suoi. Compresa la biancheria intima del marito. E ha abbandonato la divisa da militare sul letto. Credo abbia disertato. Ora, io non so come possa risolversi o terminare questa guerra di conquista, ma è impressionante il coraggio e la passione con cui gli ucraini combattono per il loro Paese. 𝗟𝗮 𝘀𝘁𝗼𝗿𝗶𝗮 𝗱𝗶 𝗜𝗿𝗶𝗻𝗮 𝗶𝗻 𝗜𝘁𝗮𝗹𝗶𝗮𝗻𝗼. Mi chiamo Iryna e vivo nella città di Bucha, in Ucraina. Con la mia famiglia, come tutte le famiglie avevamo progetti di vita e sogni per il futuro. Il 24 febbraio del 2022 ci siamo svegliati con forti esplosioni. Leggiamo le notizie e riportano che la Russia ha attaccato l'Ucraina. Non capendo, sono andata come sempre a lavorare a Kiev in treno. Era impossibile credere che una cosa del genere potesse accadere. Al lavoro si diceva che era iniziata la guerra, e allora sono tornata a casa. Ho preso la metropolitana, poi ho camminato a lungo, finché delle brave persone non mi hanno portato a casa (eravamo in sette). Sebbene questo viaggio verso casa sia stato fisicamente il più lungo e il più difficile di tutta la mia vita, non ho sentito alcuna stanchezza, perché volevo solo vedere mio figlio e mio marito, che dopo un intervento chirurgico aveva un difficile stato di salute. Volevo solo andare da loro. Il 25 ci rendemmo conto che la situazione era molto difficile. C'era il rombo dei carri armati, degli aerei, esplosioni continue, caos, orrore, tutto bruciava, i militari russi saccheggiavano negozi e farmacie. Non capivamo cosa stava accadendo, perché non c'era più alcuna comunicazione. È stata la prima notte che abbiamo trascorso nel seminterrato, prima vivevamo nel nostro appartamento. Non volevamo lasciarlo, perché c’è voluto molto tempo per risparmiare i soldi necessari a comprare la casa. La mia famiglia ci viveva da soli due mesi. Non lasciammo il seminterrato per i successivi tre giorni, insieme ad altre persone, gatti e cani. Quando lo abbiamo lasciato, fuori c’erano persone uccise e lasciate per strada. Un mio vicino, era uscito sul balcone per fumare una sigaretta, e gli hanno sparato. Non c'era modo di seppellirlo. E’ rimasto così per diversi giorni... Alla fine è finito il cibo e non c'era nemmeno l'acqua. Grazie alla solidarietà tra vicini, ognuno ha condiviso tutto ciò che aveva. Tutto è stato condiviso. Il cibo veniva preparato nel cortile, accendendo un fuoco. Per lo più si trattava di cereali. Si sognava un pezzo di pane. Anche avendo soldi, era impossibile comprarlo. Non è possibile trasmettere quella disperazione e il senso di impotenza. Dovevo dare da mangiare a mio figlio. Faceva molto freddo (8 gradi). Credevo che tutto sarebbe finito in fretta. Ma la speranza è scomparsa, quando alcuni conoscenti hanno riferito che un missile aveva colpito la casa dove vive la madre di mio marito, che ha preso fuoco. Dovevamo andare lì. Quel giorno, per la prima volta nella mia vita, ho cercato di trasformarmi in una donna disgustosa. Mi sono truccata in modo terribile, mi sono spalmata con un unguento puzzolente e mi sono vestìta con gli abiti peggiori. Tutto ciò era necessario per proteggermi, come donna, quando incontravo i soldati russi lungo la strada. Mio marito mi accompagnava nonostante il grande rischio di non tornare a casa. I corpi dei civili uccisi in città, mangiati dai cani, giacevano tutt'intorno alla strada. I carri armati bruciavano e c'erano molti posti di blocco degli occupanti. Ad un posto di blocco ho chiesto di non spararci alla schiena. Così abbiamo raggiunto la vecchia madre di mio marito e ci siamo assicurati che fosse viva. Quando siamo tornati, abbiamo deciso che era ora di andarcene, anche per proteggere il nostro unico figlio, per proteggere la sua psiche in modo che non crollasse. Mi sono rifiutata di salire sull'autobus di evacuazione perché portavano via solo donne e bambini. Non potevo lasciare mio marito. Nella gioia e nei guai siamo sempre insieme. Inoltre, ha recentemente subito un'intervento. Abbiamo deciso quindi di andarcene in auto, che era parcheggiata quasi fuori città. Era pericoloso, perché l'esercito russo sparava alle auto su cui viaggiavano famiglie, anche con bambini piccoli. Dopo due settimane di occupazione di Bucha, ci siamo svegliati la mattina, abbiamo raccolto uno zaino con documenti, soldi e contatti (ndr - indirizzi e numeri di telefono) di tutti i possibili parenti. Dovevamo andare a prendere l’auto, ed era molto rischioso. Abbiamo lasciato nostro figlio a casa raccomandandogli in caso di pericolo di stare con i vicini. Gli abbiamo promesso che saremmo tornati presto, anche se sapevamo che poteva essere una percorso a senso unico. Il mio cuore si stava spezzando in quel momento. Ai vicini abbiamo chiesto di aiutarlo in ogni modo possibile, se non fossimo tornati. È impossibile trasmettere quei sentimenti. Alla fine abbiamo ritirato la macchina e siamo tornati a prendere nostro figlio. Sono corso da lui, l'ho abbracciato forte e gli ho detto: "Siamo tornati da te". Mio figlio rispose: "Sapevo che sareste tornati". Anche se è stato difficile, siamo riusciti a lasciare Bucha in un grande convoglio di auto, al quale ci siamo uniti. Quel giorno era stato raggiunto un accordo sul "corridoio verde". Ci consideriamo fortunati. C’erano posti di blocco degli occupanti, interrogatori con le mitragliatrici puntate in bocca, ma tutto andò bene. Ad aprile siamo tornati nella nostra casa, dove non c'erano finestre intere, i muri erano in frantumi a causa delle granate esplose, ma abbiamo riparato tutto. Questo è l'appartamento dei nostri sogni, il nostro nido familiare. Non dimenticheremo mai ciò che abbiamo dovuto subire a causa dell'attacco dei nostri vicini. I corpi delle persone assassinate non scompariranno mai dalla mia memoria. E prometto a me stessa che mai più nella mia vita mi trasformerò in una vecchia strega, perché sono una donna e devo essere attraente. Ringrazio mio figlio Erik, mi marito Igor, che hanno sopportato tutto questo. Grazie a tutti i parenti per la loro cura, i vicini, con i quali ci siamo uniti e siamo diventati parenti, anche se nelle nostre vene scorre sangue diverso. Ringrazio l'esercito ucraino, che ha liberato la città dagli occupanti. Ringrazio Dio per la vita! Credo che la guerra finirà con la vittoria dell'Ucraina e noi ricostruiremo definitivamente ogni pezzo della nostra terra!!! Per vedere, anche, le crude foto della mostra, che non è aperta al pubblico: https://domenicolaviano.com/ucraina 𝗟𝗮 𝘀𝘁𝗼𝗿𝗶𝗮 𝗱𝗶 𝗜𝗿𝗶𝗻𝗮 𝗶𝗻 𝗨𝗰𝗿𝗮𝗶𝗻𝗼/Історія Ірини з України Я Ірина з міста Бучі, яка з родиною мріяли про майбутнє та мали плани на життя. 24 лютого 2022 року ми прокинулися від гучних вибухів. Прочитали у новинах, що росія напала на Україну. Не розуміючи цього, як завжди потягом приїхала на роботу в Київ. Неможливо просто було повірити, що таке може бути. На роботі сказали, що розпочалася війна і я поїхала додому. Я трішки проїхала в метро, потім дуже довго йшла пішки, аж доки добрі люди не взяли до себе в мишину (нас було семеро). Хоча фізично цей шлях додому був найдовшим і найважчим за усе життя, та жодної втоми не відчувалося, бо було єдине бажання - побачити сина і чоловіка, у якого після операції був складний стан здоров’я. Хотілося йти до них. 25-го числа зрозуміли, що ситуація дуже складна. Був гул танків, літаків, постійні вибухи, хаос, жахіття, все горіло, російські військові розграбовували магазини, аптеки. Ми не розуміли що відбувається, бо зв'язку вже не було. Це була перша ніч, яку ми провели у підвалі, до цього ночували у квартирі. Нам не хотілося її залишати, бо довгий час збирали гроші на купівлю житла. У ній сім'єю встигли прожити тільки два місяці. Наступні три дні ми не виходили з підвалу. У ньому були і люди, і коти, і собаки. Коли вийшли з підвалу, побачили як на вулицях лежали розстріляні люди. Одного сусіда, який вийшов на балкон покурити сигарету - застрелили. Змоги його похоронити не було. Він так і лежав декілька днів… З часом закінчилася їжа, води також не було. Завдяки згуртованості сусідів, кожен ділився усім, що мали. Все було спільне. Їжу готували у дворі, розпалюючи багаття. Переважно це були крупи. Про шматок хліба ніхто і не мріяв. Маючи гроші, його неможливо було купити. Передати той відчай і власну неспроможність неможливо. Я мала нагодувати свого сина. Було надзвичайно холодно (ред. 8 градусів тепла). Вірила, що все скінчиться. Але надія в один момент зникла, коли знайомі повідомили, що у будинок, де проживає мама мого чоловіка влучила ракета і він горить. Я мусила туди піти. В цей день я вперше в житті намагалася зробити із себе огидну жінку. Нанесла жахливий макіяж, намастила руки смердючою аптекарською маззю і вдяглася в найгірший одяг. Все це було необхідне, аби вберегти себе як жінку, коли на шляху зустріну російських військових. Чоловік пішов зі мною попри великий ризик не повернутися. Дорогою навкруги лежали тіла вбитих мирних мешканців міста Буча, яких їли собаки. Горіли танки і було безліч блокпостів окупантів. Я попросила на блокпосту щоб вони не стріляли у спину. І ми таки дійшли до старенької мами чоловіка та переконалися, що вона жива. Коли повернулися - вирішили, що прийшов час виїжджати, аби вберегти єдиного сина, вберегти його психіку, щоб він не зламався. Їхати евакуаційним автобусом я відмовилася, оскільки вони вивозили лише жінок і дітей. Залишити чоловіка я не могла. І в радості і в біді - ми завжди разом. Окрім того він нещодавно був прооперований. Тому вирішили їхати машиною, яка була припаркована майже за містом. Це було небезпечно, бо російські військові розстрілювали машини, у яких їхали сім'ї навіть з маленькими дітьми. За два тижня окупації Бучі ми прокинулися зранку, зібрали рюкзачок з документами, грошима та контактами (ред. - адреси та номера телефонів) усіх можливих родичів. Сказали сину, щоб у разі небезпеки брав лише його і тримався сусідів. Ми пообіцяли сину, що скоро повернемося, хоча припускали, що це може бути дорога в один кінець. Серце в той момент розривалося на шматки. Сусідів попросили, якщо раптом ми не повернемося, щоб вони допомогли йому чим зможуть. Передати ті почуття… неможливо. Врешті ми забрали машину і повернулися за сином. Я побігла до нього, міцно обійняла і сказала: “Ми повернулися до тебе”. Син відповів: “Я знав, що ви повернетеся”. Якби складно це не було зробити, вдалося виїхати з Бучі великою колоною машин, до якої ми приєдналися. Цього дня була домовленість про «зелений коридор». Ми вважаємо, що нам пощастило. Дорогою були блокпости окупантів, допити під дулами автоматів, але все обійшлося. У квітні ми повернулися в рідний дім, де не було цілих вікон, стіни були в осколках від розірваних снарядів, та ми все відремонтували. Це наша омріяна квартира, наше сімейне гніздо. Ми ніколи не забудемо, що прийшлося пережити через наступ наших сусідів. Ніколи з пам'яті не зникнуть тіла вбитих людей. І я обіцяю собі, що більше ніколи в житті не буду навмисне робити з себе неошатну бабусю, бо я - жінка, і маю бути привабливою. Я дякую своєму сину Еріку, чоловіку Ігорю, що ми витримали. Дякую усім рідним за турботу, сусідам, що ми об'єдналися і стали рідними, хоча у венах тече різна кров. Я дякую українським військовим, які звільнили місто від окупантів. Я дякую Богу за життя! ● Вірю, що війна скінчиться перемогою України і ми обов'язково відбудуємо кожний клаптик нашої землі !!!
